Епідеміологічні дослідження свідчать, що соціальний тривожний розлад, один із найпоширеніших розладів психічного здоров’я. Проте незважаючи на поширеність розладу соціальної тривоги, велику кількість інформації, можливостей психотерапії та медикаментозного лікування, багато пацієнтів з різних причин не отримують допомоги або не звертаються за нею.
Узагальнення актуальних знань та досліджень щодо етіології та патогенетичних механізмів соціальних фобій й висвітлення актуальної проблеми низького звернення людей, які страждають на соціофобію, за допомогою до фахівців.
Для огляду було використано наступні бази даних, як ScienceDirect, ResearchGate, PubMed та Google Scholar. Пошук здійснювався за ключовими словами: social anxiety disorder, sociophobia, social anxiety, cognitive-behavioral model, neurobiology, mental health.
У статті висвітлені загальні відомості про соціальний тривожний розлад, його поширеність та наслідки. Розглянуто основні етіологічні механізми, сучасні погляди на нейробіологічні та психологічні основи розладу. Додатково було проаналізовано особливості клінічної картини та її вплив на соціальне функціонування особистості, в тому числі й звернення за допомогою. Запропоновано аспекти, які корисно врахувати при розробці рекомендацій для фахівців загальномедичної практики та центрів громадського психічного здоров’я.
Соціальний тривожний розлад слід розглядати як комплексний розлад психічного здоров’я. Розпізнання ознак розладу соціальної тривоги у їх сукупності часто призводить до помилкового трактування клінічних ознак як проявів депресії чи інших невротичних порушень серед фахівців первинної ланки. Інформування фахівців загальномедичної практики та центрів громадського психічного здоров’я про особливості клінічної картини та соціального функціонування пацієнтів з даним розладом може допомогти подолати бар’єри стигматизації та покращити звернення за кваліфікованою допомогою.
Соціальні фобії (соціофобія, соціальний тривожний розлад) типово характеризуються сильним відчуттям напруження та тривоги під час соціальної взаємодії чи діяльності через думки індивіда про те, що його чи її оцінюють або думають про них. Знаходячись у постійному емоційному дистресі, такі люди відчувають значні труднощі у професійній, академічній та фінансовій сферах, що зазвичай залучають індивіда до спілкування з оточенням [
Епідеміологічні дослідження свідчать, що соціальний тривожний розлад, один із найпоширеніших розладів психічного здоров’я, можливість виникнення якого впродовж життя становить приблизно 12-15% [
Цей розлад часто тягне за собою економічні втрати для індивіда та його рідних, що пов’язано з уникненням чи помітними труднощами у професійній та навчальній сферах, слабкості соціальної активності, формування певної залежності від особливих умов й обставин, за яких індивід міг би почуватися комфортно. Водночас висока коморбідність з іншими тривожними розладами, депресією та вживанням психоактивних речовин створює додаткове фінансове навантаження [
На жаль, в Україні ми не маємо якісних епідеміологічних досліджень, щоб відзначити поширеність соціофобії та її впливу.
Для більшості розладів психічного здоров’я характерна низка етіологічних факторів, які у той чи інший спосіб підтримують, активують чи модифікують умови для їх виникнення й розвитку.
Генетичний фактор для соціальної фобії відіграє важливу роль, подібно як і при інших тривожних чи афективних розладах. Дослідження свідчать про наявність зв’язку між прямими родичами, які мали у анамнезі ознаки соціальної фобії, особливо для генералізованих форм, та/або ознаки агорафобії [
Важливими визначають вроджені особливості темпераменту, які відповідно до моделі Р. Клоннігера обумовлені нейробіологічними основами. Відзначена позитивна кореляція між особливостями темпераменту й формуванням соціальної тривоги та соціального тривожного розладу. Так, зокрема, уникнення загрози та зменшення ініціативності перед здобуттям нового досвіду обумовлені зниженням активності серотонінергічної та дофамінергічної систем, описані у низці досліджень [
Критичний огляд різних нейробіологічних моделей, проведений Mathew S.J. вказує на зниження рівня серотонінергічної та дофамінергічної активності, порушення обміну окситоцину та активності у гіпоталамо-гіпофізарно-наднирниковій системі [
Вважається, що люди з цим розладом будуть більш сенситивні до розпізнавання експресивних проявів на обличчях людей у ситуаціях соціальної взаємодії. Зазвичай вони стають схильні інтерпретувати їх як ознаки ворожості чи виразу того, що щось у них не подобається іншим. Відповідно до інтегративної моделі етіології та підтримання соціальної фобії, запропонованої S.H. Spence та R.M. Rapee (2004), фактори соціальної оцінки (оцінка експресії емоцій, зоровий контакт, оцінка пози, ситуативної поведінки чи соціальної позиції/ролі оточення) відображають індивідуальні нейробіологічні та когнітивні аспекти [
Погіршення активності та контролюючої функції префронтальної кори зумовлює перезбудження мигдалини (зниження її захисних функцій) у відповідь на розпізнання умовно небезпечних сигналів, які виникають у соціальній взаємодії. Такі свідчення дозволяють припустити, що активація мигдалевидного тіла на виникнення «загрози» під час міжособистісної взаємодії може бути пов'язана з тяжкістю симптомів соціальної тривоги окремих пацієнтів, а не з загальним станом тривоги чи напруженості [
Огляд літератури також вказує на наявність свідчень посилення активності острівцевої кори, яка бере участь у візуальному розпізнанні негативних проявів емоцій й поведінки, що включають відразу, гнів та страх під час публічних виступів [
Майбутні дослідження, на думку фахівців, можуть бути спрямовані на перевірку впливу нейроендокринних факторів (як, наприклад, вазопресин та окситоцин), що залучені в процес соціальної афіляції (прагнення та потреби бути в емоційно значимих стосунках з іншими людьми) та активністю нервової системи у відповідь на формування довірливих та безпечних стосунків [
Огляди літератури кроскультурних та експериментальних досліджень свідчать, що люди, які страждають на соціальну тривогу, виказують схильність до більш негативного уявлення про себе, до низької самооцінки, стійких упереджень й суджень щодо соціальної оцінки іншими та демонструють ригідне й негативне тлумачення можливих наслідків при спробі вирішувати ці проблеми [
У низці досліджень варіанти батьківської поведінки та значущих інших осіб можуть лежати в основі формування соціофобії, особливо у сенситивні періоди дорослішання [
Вплив стосунків з однолітками також визнається як важливий фактор у формуванні соціальної тривоги [
Нейровізуальні дослідження підтверджують позитивний вплив когнітивно-поведінкової терапії, спрямованої на опрацювання ригідних когнітивних стратегій самокритичності та соціального оцінювання, на зміни активності та взаємодії нейронних мереж, що засвідчило важливість розгляду впливу соціальних та психологічних чинників формування розладу [
Водночас особливості протікання певних соматичних розладів, зовнішні дефекти або фізичні прояви ПТСР також можуть стати причиною виникнення соціальної фобії. Вони розглядаються як фактори, що обумовлюють концентрацію уваги на тому, як буде почувати себе людина, опинившись серед інших.
Соціальний тривожний розлад вперше виділений з групи специфічних фобій у середині 60-х років. Впродовж наступних років визначення цього розладу доуточнювалося.
Як згадувалося вище, незважаючи на поширеність інформації та доступність отримання допомоги, люди тривалий час продовжують жити з більшістю симптомів розладу соціальної тривоги, не звертаючись за допомогою. Відчуваючи періоди полегшень та загострень, вони впорядковують обмеженнями власне життя.
Водночас розпізнання ознак розладу соціальної тривоги у їх сукупності зазвичай викликає труднощі у фахівців загальномедичної практики й часто призводить до помилкового трактування клінічних ознак як проявів депресії чи інших невротичних порушень [
соціальна тривога - це риса характеру або темпераменту, а їх змінити не можливо;
витрачені особисті ресурси не релевантні успіхам, а лікування передбачає у кращому випадку заспокійливі препарати;
діти можуть її перерости, а для підлітків це характерна ознака вікового періоду.
Під час спілкування з фахівцями люди із соціофобією намагаються звести до мінімуму зоровий контакт і зазвичай легше підтримують контакт, відповідаючи на прямі запитання, ніж коли їм дають можливість ділитися власними скаргами без заохочення. Думки про те, що спеціаліст може сприйняти скарги індивіда несерйозно, заважають підтримувати ефективний комунікативний альянс, зводячи процес спілкування до формальностей та акцентування уваги на соматичних скаргах й фізикальному обстеженні. Поруч з цим постійна пильність до проявів соціальної оцінки (експресії обличчя, пози, ситуативної поведінки чи позиції) медичного персоналу створюють основу для підкріплення хибного тлумачення й посилення проявів соціальної тривоги.
Діагностичні варіанти розладу соціальної тривоги включають специфічну та генералізовану форми. Перша характеризується страхом та уникненням конкретних ситуацій і є найбільш поширеною. Генералізована форма описує як стійкі та рекурентні відчуття страху, так і широке коло соціальних ситуацій та є більш дезадаптивною. Із введенням DSM-V форми розладу були спрощені й замінені на трактування щодо страху однієї або більше соціальних ситуацій [
Важливим уточненням стало включення розуміння, що збентеження чи тривога, які виникають у ситуації соціальних стосунків, не є типовими для певного середовища та не пропорційні (відповідні) реакції на зустріч з реальною небезпекою (незважаючи на їхній соціальний чи соціокультурний контекст) [
Частіше початок захворювання проявляється у підлітковому періоді й набуває свого піку до 20 років, зрідка починається пізніше [
У середньому впродовж 12 років третина підлітків, у яких проявляються ознаки соціальної фобії, можуть самостійно вилікуватись, однак, у більшості до симптомів цього розладу з часом додаються ще прояви генералізованого тривожного розладу чи панічного розладу без агорафобії [
Сучасні напрямки психологічних досліджень свідчать про взаємозв’язок між самосприйняттям та соціальною тривогою. Вони зазвичай охоплюють спектр стійких та дезадаптивних вірувань про наявність негативних уявлень про себе, які організовані в неусвідомлені чи частково усвідомлені когнітивні схеми. Згідно з когнітивною моделлю вони пов’язані зі схемами дефективності, соціальної ізоляції та відчуженості. У життєвих ситуаціях активація згаданих схем супроводжується посиленням тривожних симптомів як ознаки того, що ці якості можуть бути помічені (викриті) оточенням [
Критики нозологічної психіатрії схильні розглядати прояви розладу соціальної тривоги як прояви нормального особистісного реагування та поведінки [
Соціальна фобія – один із найпоширеніших тривожних розладів. Ризик виникнення соціофобії впродовж життя людини становить понад 12%. З урахуванням поєднання клінічної картини з іншими тривожними розладами, депресією чи проблемами з вживанням психоактивних речовин, цей відсоток зростає. Зловживання медикаментозними препаратами (транквілізаторами чи іншими заспокійливими засобами) та алкоголем зокрема часто маскує клінічну картина цього розладу за депресією чи періодичними панічними станами.
Водночас актуальність висвітленої проблеми полягає й у тому, що незважаючи на існування ефективних доказових методів інтервенцій при розладі соціальної фобії, люди, які страждають від цього розладу, не отримують фахової допомоги своєчасно. Хибна когнітивна інтерпретація ознак соціальної оцінки та реагування оточення, медичного персоналу зокрема, підсилює дезадаптивні вірування про себе. Також корелює з тяжкістю проявів соціальної тривоги та обумовлює уникаючу стратегію поведінки. Діти та підлітки можуть бути долучені до психотерапії чи інших психологічних інтервенцій через тривогу та зниження шкільної успішності. Однак зрідка вони включають в себе фокусовану психотерапію розладу соціальної тривоги.
Поточна проблема також лежить у площині браку чітких та зрозумілих скринінгових навичок, якими міг би оперувати спеціаліст загальномедичної практики. Проблеми з організацією допомоги людям з розладами психічного здоров’я на первинній ланці можуть бути обумовлені малою кількістю спеціалістів у медичній та клінічній психології, до яких міг би бути скерований певний пацієнт. Водночас песимізм та упередженість щодо ефективності психологічних/психотерапевтичних втручань при тривожних розладах загалом серед лікарів первинної ланки на противагу медикаментозній терапії також зменшує ефективність допомоги та обмежує долученість до неї пацієнтів.
Відповідними кроками можуть стати як розроблення рекомендацій для фахівців загальномедичної практики щодо діагностики та скерування людей з соціофобією, так і розроблення загальної настанови для фахівців вузькопрофільних лікарень, відділень чи центрів громадського психічного здоров’я. Такі напрацювання повинні враховувати:
доступність діагностування та лікування для населення;
валідні діагностичні інструментарії (зокрема скринінг) соціальної фобії;
ефективні й доказові методи психологічних та психотерапевтичних інтервенцій (когнітивно-поведінкова терапія, експозиційна терапія, тренінг соціальних навичок, міжособистісна психотерапія, психодинамічна психотерапія);
можливості та обмеження психофармакологічних інтервенцій (селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну, інгібітори моноамінооксидази та інші антидепресанти, бета-блокатори та бензодіазепіни) та їх комбінації з психологічними інтервенціями та психотерапією;
групові інтервенції (по можливості базовані на методі КПТ), спрямовані на підтримку батьків/родичів та значимих інших, залучених до соціальної підтримки дітей й підлітків з розладом соціальної тривоги;
менеджмент та превенцію коморбідних станів й розладів;
альтернативні методи та засоби соціальної, професійної та навчальної адаптації.
Спільними зусиллями фахівців у сфері охорони здоров’я та психічного здоров’я, людей, які страждають на соціальну фобію, та громад можна подолати бар’єри стигматизації та покращити психологічне благополуччя даної категорії пацієнтів.
The author declare that no competing interests exist.