Перейти до головного Перейти в головне навігаційне меню Перейти на нижній колонтитул сайту
Опубліковано: 2019-10-25

Особливості комунікації лікаря з родиною пацієнта

Національний медичний університет імені О. О. Богомольця
Національний медичний університет імені О. О. Богомольця
Національний медичний університет імені О. О. Богомольця
communication physician's communicative competence patient's family medical -psychological help doctors комунікація комунікативна компетентність лікаря родина хворого медико-психологічна допомога лікарі

Анотація

Захворювання впливає не лише на самого пацієнта, але і його близьке оточення, що особливо це виразно проявляється у ситуаціях хронічної та прогресуючої патології, яка суттєво змінює фізичне та психічне здоров’я хворого. У публікації розглянуті основні передумови формування порушення психологічної адаптації у родині з хворими, визначенні чинники, які викликають зміні у сімейному функціонуванні, моделі поведінки протягом пребігу хвороби, загальні принципи комунікації лікаря з сімєю та типові складні ситуації взаємодії.

Актуальність

Захворювання впливає не лише на самого пацієнта, але і його близьке оточення – родину та друзів. Особливо це виразно проявляється у ситуаціях хронічної та прогресуючої патології, яка суттєво змінює фізичне та психічне здоров’я хворого та відповідно вимагає залучення зовнішнього ресурсу для подолання проблеми. І найперше, людина у кризових ситуаціях звертається за допомогою до сім’ї, що забезпечує потребу у емоційній підтримці, прийнятті, визнанні, повазі, психологічній безпеці, соціальній інтеграції.

Переживаючи наявність захворювання у одного з членів родини, сім’я намагається перебудувати своє функціонування [1]. В процесі адаптації родина вчиться долати та справлятися з «ключовими пунктами» - основними проблемами психологічного переживання хвороби члена родини:

  • спілкування та підтримки хворого;
  • реагування на почуття та висловлювання пацієнта щодо хвороби;
  • впливу пригніченого настрою хворого та членів його родини на сімейне функціонування;
  • напруження у родині у зв’язку з перерозподілом сімейних обов’язків, зміною сімейних ролей.

Проте, не кожна родина здатна успішно справлятися з наслідками хвороби пацієнта, що обумовлено загальним ресурсом сім’ї та ступенем тяжкості патології [2].

За даними зарубіжної літератури серед сімей, що здійснюють догляд за тяжкохворим у 13% порушення у психічній сфері досягають клінічно значимого рівня: панічний розлад становить – 8%; депресія – 4,5%; посттравматичний стресовий розлад – 4,0%; генералізований тривожний розлад – 3,5% [3, 4, 5, 6]. У перші 1-2 роки після втрати близької людини, яка померла в наслідок хвороби, захворюваність та смертність серед родичів збільшується за одними джерелами – на 40%, за іншими – в 2-3 рази.

У родичів хворих виявляють широкий спектр зрушень у психологічному функціонування [7, 8, 9]. На психоемоційному рівні у родичів пацієнтів спостерігаються наступні прояви:

  • тривожно-депресивний настрій, що формувалися на фоні перевантаження власними негативними переживаннями та емоціями хворого, фізичного та емоційного виснаження;
  • внутрішнє напруження, безпричинний страх, нервозність, непосидючість;
  • соматизація тривоги, загострення хронічних хвороб у зв’язку зі зниженням опірності організму на фоні стресової ситуації (головні болі, серцебиття, кардіалгії, задишка, розлади травлення, невралгії);
  • нав’язливі думки щодо хвороби члена родини, його неминучої смерті;
  • нав’язливі сумніви щодо правильності своїх дій, повноти реалізації сімейних обов’язків у підтримці, допомозі, фінансовому забезпеченні лікування;
  • вразливості, чутливості до висловлювань хворого, медичного персоналу щодо хвороби, дискомфорту під час міжособистісної взаємодії з пацієнтом;
  • легко виникаючої досади, роздратування, гніву у зв’язку з ситуацією;
  • звинувачення інших у хворобі пацієнта, відчуття недовіри до медичних працівників;
  • побудова власної концепції захворювання, його причин, перебігу, інтерпретування змін у стані пацієнта відповідно до суб’єктивної картини;
  • думки про дану ситуацію як покарання за гріхи;
  • відчуття власної психічної неадекватності.

Розвитку емоційних розладів у більшому ступені підпадають жінки, тривожно-депресивні розлади виникають частіше у осіб, що є близькими родичами хворої людини (дружини, доньки пацієнтів), що мають вищу освіту, та таких, що описують внутрішньосімейні відносини спокійними і доброзичливими, здійснюючими тривалий догляд [10]. Емоційні порушення у близьких родичів хворих неоднорідні по своїй структурі і залежать від етапу лікувально-діагностичного процесу: спочатку домінують тривожно-фобічні розлади, що безпосередньо пов’язані з діагностичним процесом і невизначеністю ситуації, потім тривога змінюється депресією на етапі верифікації діагнозу.

Особливості психологічного реагування родини на хворобу пацієнта

Спектр психологічних проблем членів сім’ї можна розділити на 4 змістовні блоки: брак інформації; власні переживання; взаємодія з хворим; залученість до лікування [11].

Первинне зіткнення з хворобою характеризувалося наскрізним браком інформації, відсутністю навиків взаємодії з хворим та контролю власного емоційного стану. Повторна зустріч з хворобою супроводжується зростанням обізнаності та формуванням певного стилю пристосування до ситуації. Перехід на паліативне лікування обумовлює кардинальну зміну лікувальних завдань, значні зусилля спрямовувалися на догляд за хворим з метою заміщення втрачених можливостей самообслуговування.

В цілому психоемоційний стан родичів хворих характеризується закономірною етапністю та відображає психологічний зміст переживання втрат та перешкод, викликаних хворобою. Зміни у соматичному та психологічному стані пацієнта для членів родини відіграють роль «пускових факторів» у психологічному реагуванні. Члени родини тяжкохворих переживають такі ж психологічні стадії, як і самі пацієнти, а саме: шок та заперечення; агресія та гнів; “торгівля”; депресія; прийняття [12]. Важливим чинником, що викликає психоемоційне напруження у родичів тяжкохворих пацієнтів, є зіткнення з екзистенційними переживаннями смерті, сенсу життя та страждань.

Зміни у функціонуванні сім’ї пацієнта пов’язані з:

Соматичними чинниками:

  • загальна тяжкість стану хворого, зниження працездатності, здатності до самообслуговування та автономії та постійна/тимчасова потреба у сторонній допомозі чи догляді;
  • клінічні симптоми з високим дистрес-потенціалом, що викликають виразні зрушення у психічному стані пацієнта (біль, задишка, парези/паралічі, нудота, інше);
  • ймовірністю виникнення загрозливих для життя хворого станів (судоми, порушення свідомості, кровотечі, інше).

Психічними чинниками:

  • порушення психічного здоров'я – розвитком психічних розладів чи станів психологічної дезадаптації;
  • висловлюваннями негативного відношення щодо лікування, відмов від нього, некомплаєнтною поведінкою;
  • суїцидальними висловлюваннями хворого;
  • застосуванням неадаптивних копінг-стратегій (униканням, дистанціюванням, «заїждженої пластинки», самозвинувачення, вживанням психоактивних речовин чи алкоголю для зниження стресу, інше);
  • зростанням напруженості у сімейних відносинах, сімейними конфліктами.

Соціальними чинниками:

  • стигматизуючі захворювання;
  • зниження соціальної активності (втрата роботи);
  • звуження кола спілкування;
  • обмеженням доступу до відпочинку як наслідок часових та фінансових витрат на лікування.

Особливий психічний стрес викликає обговорення хвороби з негативним прогнозом, члени сім’ї відчувають безпорадність та некомпетентість у питаннях підтримки пацієнта, не знають як реагувати на страхи, негативні емоції і висловлювання хворого.

У процесі перебігу тривалого захворювання у членів родини формується певна поведінкова модель: гіперопіки, дистанціювання та збалансованого контакту.

Модель гіперопіки характеризується посиленою турботою з боку рідних, обмеженням хворого від повної інформації про захворювання, прогноз, забороною на негативні емоції, нав’язування невиправдано високих очікувань на позитивну перспективу лікування.

Модель дистанціювання відображає уникання контакту з хворим, формальну підтримку, емоційне відсторонення, знецінювання переживань пацієнта, супроводжувалася високим рівнем психічного напруження у родича, яке часто в подальшому трансформувалося у почуття провини.

Для моделі збалансованого контакту властиві висока вмотивованість на допомогу, самоконтроль, відкритість у обговоренні почуттів, вміння приймати переживання близької людини, орієнтованість на вирішення конкретних задач, побудова партнерських стосунків.

На основі аналізу взаємодії між хворими, членами їх родини, медичним персоналом та спеціалістом з психічного здоров’я виділяють чотири основні типи їх взаємодії.

Оптимальний тип взаємодії – «співробітництво» – характеризується включеністю у процес всіх чотирьох учасників комунікації, наявністю спільного поля взаємодії та зворотного зв’язку між ними, відкритістю, готовністю до діалогу та обговорення актуальних проблем, толерантністю, що сприяло адаптації до ситуації.

Тип «протистояння» проявляється відсутністю спільного поля взаємодії між родичем і пацієнтом та лікувальною командою (медичним персоналом та психологом), напруженістю стосунків та частими конфліктними ситуаціями між даними групами, інтенсивними емоційними реакціями в учасників з обох боків.

У випадку формування типів взаємодії «психологічна дезадаптація родича» або «психологічна дезадаптація пацієнта», відповідно, відбувається порушення спілкування у вигляді однобічних інтеракцій та відсутності зворотного зв’язку у дезадаптованої особи, ізоляції, закритістю комунікації, відкиданням «небажаної» інформації. Вищеописаний характер стосунків безпосередньо відображається як на психоемоційному стані всіх учасників, так і на якості надання медичної та психологічної допомоги.

Родичі пацієнтів, особливо тяжкохворих, самі потребують психологічної допомоги. Під час діагностики та первинної терапії першочерговими завданнями є нормалізація психоемоційного стану, корекція ірраціональних уявлень щодо хвороби, створення підтримуючих стосунків з пацієнтом, формування адаптивної сімейної стратегії у боротьбі з захворюванням, при повторному зверненні та паліативній допомозі – корекція неадаптивних форм поведінки, робота з екзистенційним стресом та пристосування до нових вимог ситуації, досягнення балансу між допомогою хворому та підтриманням його активності і відповідальності.

Дотримання конфіденційності

У процесі лікування виникають ситуації, коли інформація про здоров’я пацієнта, може стати відомою стороннім особам. При повідомленні інформації про стан здоров’я пацієнта іншим особам, в тому числі членам родини, лікар має дотримуватися вимог чинного законодавства, яке регламентує питання надання медичної допомоги, дотримання конфіденційності та лікарської таємниці:

Цивільний кодекс України

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [статті 285 (ч. 4), 286]. «Право на таємницю про стан здоров’я: Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел» (ст. 286).

Кримінальний кодекс України

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. [статті 132, 145]. «Незаконне розголошення лікарської таємниці: Умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, – карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років» (ст. 145).

До інформації, що становить лікарську таємницю відносять: відомості про стан здоров’я пацієнта; відомості про хворобу; відомості про діагноз; відомості, одержані при медичному обстеженні; відомості про факт звернення за медичною допомогою; відомості про огляд та його результати; відомості про методи лікування; відомості про інтимну і сімейну сторони життя.

Об’єкт лікарської таємниці становить як медична, так і інформація немедичного характеру, така, що стосується особистого життя пацієнта. Кожну з цих груп можна розглядати як щодо пацієнтів (діагноз, прогноз, шкідливі звички, сімейне та особисте життя тощо), так і щодо членів сім’ї хворого (спадкові хвороби, стан здоров’я родичів, їх особисте та сімейне життя та інше) залежно від конкретної ситуації.

Відповідно, при виникненні потреби передачі інформації про стан здоров’я пацієнта стороннім особам лікар має отримати на це згоду хворого в усній або письмовій формі, що в подальшому дозволить уникнути можливих конфліктів.

З пацієнтом варто обговорити не лише саму можливість обговорювати питання щодо хвороби та лікування при сторонніх, але і обсяг інформації, її характер, черговість інформування самого хворого і членів його близького оточення.

Типові ситуації залучення членів сім’ї до лікувальної взаємодії

У лікувальному процесі мають місце ситуації, коли лікарю доводиться залучати родичів пацієнта. До таких випадків відносяться:

  • лікування дітей;
  • лікування юридично недієздатних осіб (з деякими психічними розладами, тяжкою деменцією);
  • станах, коли пацієнт у силу хвороби чи хворобливого стану тимчасово не здатний приймати рішення (порушення свідомості, психотичний стан, тяжка когнітивна дисфункція, інше);
  • потреба отримати додаткову інформацію про стан хворого, яку пацієнт не може або не хоче надати сам;
  • джерело підтримки та допомоги для пацієнта протягом лікування;
  • необхідності сторонньої допомоги під час лікування в наслідок втрати пацієнтом здатності до автономії (догляд за хворим), станів порушення прихильності до лікування, коли потрібен контроль симптомів (напр., контроль рівня глюкози в крові при цукровому діабеті; контроль прийому медикаментів, інше).
  • на вимогу пацієнта залучення членів сім’ї до обговорення питань щодо лікування.

Загальні принципи взаємодії з родичами хворого

Сприймати спілкування з родичами пацієнта як необхідну частину лікувальної роботи;

Підготуватися до спілкування з родичами пацієнта: уточнити час та дату розмови, при необхідності домовитися заздалегідь і узгодити деталі розмови, якщо необхідно якесь сприяння родичів: в організації догляду, допомога в транспортуванні, виявлено серйозне захворювання або стан, що загрожує життю пацієнта;

Підготувати робоче місце, документи, мати охайний зовнішній вигляд, приділити особливу увагу морально психологічному настрою, чітко визначити тему і стиль бесіди;

Володіти вичерпною і достовірною інформацією про стан хворого на поточний момент (момент бесіди);

Отримати згоду від пацієнта на спілкування з родичами.

Якщо хворий знаходиться в адекватному станів свідомості, уточнити у нього:

  • кому з родичів він дозволяє давати інформацію про його захворювання, а кому категорично обмежує;
  • в якому обсязі (повну, вибірково);
  • якого характеру (напр., окрім негативної);
  • у присутності хворого чи наодинці.

Відвести для бесіди достатню кількість часу (не менше 3-4 хвилин), в відповідних умовах (тихе місце, без сторонніх осіб).

Привітати родича (-ів) пацієнта, представитися.

Звертатися до родичів шанобливо, по імені та по-батькові (дізнатися при необхідності, уточнивши ступінь спорідненості з пацієнтом), говорити доступною для них мовою, пояснюючи професійні терміни.

Об'єктивно, без емоційних і особистісних оцінок надавати інформацію про пацієнта.

Використовувати індивідуальний підхід до родичів пацієнта, орієнтуючись на їх психосоматичний стан, рівень медичної освіченості, при цьому спілкування має бути максимально ввічливим і коректним.

Демонструвати повну зацікавленість, увагу до співрозмовників; протягом всієї бесіди зберігати доброзичливий, коректний тон, позитивну атмосферу, надавати психологічну підтримку, заспокоювати, підбадьорювати (вербально і невербально).

Уважно вислуховувати, повторювати ключові фрази, резюмувати.

Обов'язково поінформувати:

  • про можливі ризики тих чи інших діагностичних та лікувальних процедур, обґрунтувавши необхідність їх проведення;
  • про можливі ускладнення наявного патологічного процесу, які можуть виникнути при природному перебігу захворювання (уникнути тлумачення ускладнень як наслідків проведеного лікування);
  • розповісти про використовувані і заплановані заходи профілактики ускладнень.

Повідомити про досягнуті успіхи, підкреслити роль проведеного кваліфікованого лікування в нашій лікарні.

Інформувати родичів про режим і правила відвідування.

Давати рекомендації.

Цікавитися, чи є запитання, відповідати за їх наявності.

Вміти контролювати свої емоції.

Керувати бесідою, мати стандартні фрази для різних варіантів розвитку бесіди, використовувати цільові запитання.

Упевнитися в адекватності, правильності розуміння співрозмовником отриманої інформації.

Надавати інформацію тільки в рамках своєї посадової компетенції, дотримуючись нормативно-правових документів.

Вміти коректно перервати розмову, в випадку виникнення екстреного питання

При загрозі виникнення конфліктної ситуації, перевести розмову, поставити до відома завідувача відділенням.

При взаємодії з «складними» родичами пацієнта запрошувати колег в якості свідків їх неадекватної поведінки.

Підвести підсумок бесіди, подякувати, висловити надію на успіх, попрощатися.

Проблема різниці поінформованості родичів хворого та пацієнта

Різниця у рівні інформованості пацієнта та родича часом може бути підставою для виникнення непорозумінь, конфліктів у спілкуванні в родині та з медичними працівниками, та ізоляції хворого.

Найчастіше подібна ситуація виникає у випадках, коли прогноз хвороби пацієнта є поганим. «Негативні новини» у членів родини запускають переживання ряду психологічних реакцій, які можуть реалізовуватися у надмірній турботі, гіперопіці, чи навпаки дистанціюванні від пацієнта, перешіптування членів сім’ї та припиненням розмов про захворювання, коли хворий заходить до кімнати, відведенням погляду, мовчанням, спробами задовольнити найменші побажання пацієнта. Така зміна поведінки родичів у пацієнта, який не має реальної інформації щодо свого стану, часто викликає нерозуміння, настороженість, відчуття обману зі сторони рідних та медичних працівників. Пацієнт інтуїтивно відчуваючи негативні зміни у своєму стані, ставленні до себе оточення, і неможливість проговорити свій стан та потреби залишається на самоті зі своїми переживаннями і проблеми, що є підґрунтям в тому числі і для розвитку психічних розладів.

Подібна комунікативна проблема може виникати як наслідок:

  • Відсутності достатніх компетенцій лікаря щодо повідомлення «негативних новин» обумовлених: малим стажем медичної практики та відсутністю досвіду роботи з тяжким контингентом пацієнтів; особистою позицією лікаря «негативні новини забирають у хворого надію, приводять до депресії, суїцидальних думок, тому краще незнання, ніж гірка правда»; байдужістю до ситуації та стану пацієнта.
  • Складності психологічного чи психосоціального статусу пацієнта: психічні розлади, що можуть загостритися чи повернутися на фоні додаткового стресу; суїцидальні висловлювання чи спроби в анамнезі; тиск родини на лікаря та адміністрацію закладу.

Коли члени родини просять лікаря не повідомляти «негативні новини» хворому

Коли члени родини просять лікаря не повідомляти «негативні новини» хворому (про погіршення стану здоров’я, уникнення ускладнень, інше) лікарська тактика є наступною:

1. Проясніть причини, що спричиняють прохання членів родини не повідомляти інформацію хворому про стан його здоров’я:

  • страх зіштовхнутися з бурхливими емоціями пацієнта та відчуття, що вони з цим не справляться;
  • переживання, що у хворого розвинеться депресія, та він може вчинити суїцид;
  • релігійні, культуральні особливості;
  • особливий контекст ситуації.

2. Поясність до чого може приводити неповідомлення достовірної інформації про стан здоров’я хворого у випадку його бажання про це знати з юридичної та психологічної точки зору.

З юридичної точки зору це:

  • порушення прав пацієнта;
  • неможливість вчасно владнати юридичні аспекти – заповіт, оформлення опікунства.

З психологічної точки зору це:

  • сприяння пасивній позиції пацієнта у лікуванні, зниженні його відповідальності за результат;
  • обмеження свободи волі та вибору приймати рішення щодо свого життя (тіла);
  • невідомість, що викликає та посилює тривогу;
  • невідповідність фізичного самопочуття хворого та наданої інформації про стан здоров’я (пацієнту стає гірше, а його запевняють, що все гаразд);
  • коли рідні хворого знають більше, ніж пацієнт, вони проходять стадії реагування на складну хворобу (шок, заперечення, гнів, торгівлю, депресію, прийняття) раніше за хворого, що формує відчуження у родині.

3. Запропонуйте способи, якими можна зменшити вплив негативної звістки:

  • план медичної допомоги, який допоможе максимально вирішити проблеми зі здоров’ям хворого;
  • допомогу психолога у разі виникнення тяжких психічних реакцій.

Порушення комунікації з пацієнтом щодо діагнозу, прогнозу, змін стану приводить до численних проблем: зниженням довіри до лікаря, комплєнсу, ятрогеній. Відповідно, у випадку труднощів у повідомленні «негативних новин» необхідно визначити причини та чинники, які викликають занепокоєння щодо інформування у лікаря та розробити стратегічний план подолання негативних реакцій пацієнта у разі їх виникнення (бесіда з родиною, залучення психолога, застосування психофармакотерапії, інше).

Родичі активно втручаються у лікувальний процес

Тактика лікаря має бути наступною:

  • обмежити кількість родичів, з якими лікар готовий спілкуватися до 1-2 людей;
  • вияснити, що змушує родича долучатися до лікувального процесу;
  • провести розяснювальну бесіду, на якій чітко окреслити права та обов’язки обох сторін;
  • пояснити, що лікар не може гарантувати результат у разі втручання у лікування;
  • наголосити на відповідальності родича за негативні наслідки втручання;
  • досягнути домовленості.

Пам’ятайте, потрібно «обрати» таку людини з членів сім’ї, яка поділяє погляди лікаря на хворобу та підтримуватиме лікувальну тактику.

Роль медичної просвіти родини

Хронічний перебіг хвороби з поступовим прогресуванням клінічної симптоматики, виникненням ускладнень, часто супроводжується зниженням працездатності пацієнта, можливостей контролю функцій організму, фізичної автономії, здатності до самообслуговування, проведення особистої гігієни, тому значення родини як зовнішнього ресурсу зростає.

Часто родичі не володіють базовими медичними знаннями щодо хвороби пацієнта та навиками догляду за ним, що може спричинити погіршення стану хворого вдома, поза лікувальним закладом.

Відповідно членів сім’ї важливо забезпечити інформацією та навчити базовим медичним навикам, що дозволять проводити контроль за станом хворого, здійснювати догляд за пацієнтом в умовах поза лікувальним закладом:

  • визначення провідних симптомів погіршення стану хворого, коли потрібно звертатися за медичною допомогою;
  • забезпечення режиму, правильному прийому лікарських засобів;
  • медичних процедур, що можуть проводитися на дому (санація ротової порожнини, поверхнева зміна пов’язки, профілактика пролежнів, інше).

Повідомлення родині про смерть хворого

Не завжди медицина може зберегти життя пацієнта, і у разі смерті хворого на медичних працівників покладається завдання повідомити погану звістку родині померлого.

Хто має повідомляти про смерть пацієнта – лікуючий лікар, будь-який лікар відділення, де хворий отримував медичну допомогу, керівник лікувального підрозділу, медична сестра?

Розглянемо ситуацію, коли пацієнта лікував один лікар, а повідомляє про смерть пацієнта інший. Що при таких обставинах можуть подумати родичі хворого – що лікар почувається винним за невдале лікування, зробив фатальну помилку чи проявив некомпетентність, яка привела до невідворотних наслідків. Тому в такій ситуації пріоритет в повідомленні новин про смерть пацієнта надається лікуючому лікарю, який безпосередньо займався лікуванням хворого.

Можна виділити 2 варіанти ситуації, коли лікарю доводиться повідомляти родину про смерть пацієнта:

  • лікар тривалий час лікував пацієнта (хронічні хвороби);
  • лікар надавав медичну допомогу, але не знав пацієнта особисто (невідкладні стани).

Відмінність цих ситуацій полягає у мірі особистісної залученості лікаря, коли у першому випадку має місце певна історія взаємовідносин, знайомство з членами родини, тоді як в іншому – відсутність будь-якої інформації про пацієнта і його оточення. Кожен з варіантів має свої переваги та слабкі сторони. У разі довготривалої взаємодії формується певний міжособистісний зв'язок, відносини, які розриваються, що може викликати почуття втрати та горювання у самого лікаря, іноді почуття провини за невдалу допомогу. Залежно від характеру взаємовідносин лікаря-пацієнта-родичів можуть бути присутні як негативні – звинувачення лікаря, так і позитивні чинники – вдячність за допомогу, що будуть впливати на психологічний стан після втрати близького – для сім’ї та пацієнта – для лікаря. У другому випадку лікар менш обтяжений зв’язком з пацієнтом та його родиною, але відсутні і важелі психологічного впливу – заспокоєння, втішання, підтримки щодо спілкування з родиною у подібній ситуації.

При повідомленні про смерть пацієнта потрібно пам’ятати про наступне:

  • необхідно психологічно налаштуватися, що у відповідь на звістку про смерть близької людини, родич буде проявляти бурхливу емоційну реакцію;
  • продумати, що саме ви будете казати, місце розмови, виділити час для бесіди;
  • застосувати ввідну техніку «попередження» («стан хворого при поступленні був дуже тяжким, ми застосували всі наявні засоби та залучили найкращих спеціалістів, але, на жаль, на не вдалося стабілізувати стан вашого близького…);
  • виразити співчуття з приводу втрати;
  • не конфронтувати у відповідь на образи, звинувачення родича;
  • продумати кого ви можете залучити до розмови, якщо очікуєте вкрай негативну реакцію людини (психолога, іншого родича, більш досвідченого колегу);
  • дайте час усвідомити новину, після чого поясність подальші дії родича, пов’язані з вирішенням процедурних питань (довідка про смерть, заява відмови від розтину, інше);
  • у разі бурхливої реакції, що супроводжується плачем, криком бажано відвести родича у приміщення, віддаленого від палат та інших відвідувачів, щоб не загострювати психічний стан інших пацієнтів.

Родич, якому повідомляється про смерть близької людини, повинен чітко розуміти з ким він спілкується в даний момент. Тому лікарю потрібно чітко представитися, повідомивши свій статус та ім'я. Найбільш часто людина, що отримує інформацію про смерть, опускається на стілець, кушетку, диван або навпаки встає, що вказує на необхідність проводити побідні бесіди у окремих приміщеннях. Лікар для встановлення візуального контакту з родичем має знаходитися на одному рівні: присісти, якщо родич сидить, чи встати, якщо розмова відбувається стоячи.

Тривалі і змістовні розмови з людьми, що сумують є малоефективними. Відзначимо, що в перші хвилини після отримання інформації про смерть родича людина, яка горює «нікого не чує», зазвичай відповідає, що відчуває себе добре. Деякий час рекомендується постійно знаходитися поряд з тими, хто горює в безпосередній близькості, ні на секунду не залишаючи людину одну, не випускаючи її з поля уваги, щоб не пропустити гострий реактивний стан. При цьому не обов'язково з нею розмовляти, можна просто мовчки бути поруч. Тривалість часу постійного знаходження з людиною, що горює, визначається самими лікарем і залежить від декількох факторів. Якщо перші гострі реакції пройшли і поруч є близькі люди, то лікар йде, коротко інструктуючи родичів. Якщо родичів поруч немає, то бажано знайти людину, яка буде продовжувати спостереження з дальньої відстані (напр., медичну постову сестру). Однією з найскладніших ситуацій за ступенем негативного впливу на психіку лікаря є ситуація повідомлення батькам про смерть їхньої дитини. Тому рекомендується цю процедуру проводити декільком лікарям.

Посилання